20:29
(1265-1321)
Життя і творчість
Понад шість століть минуло з того дня, коли прах Данте був укладений в мармуровий саркофаг, встановлений у Равенні в церкві Сан-П’єр-Маджоре, але образ великого поета і його творіння, його «Комедія», вже найближчим поколінням названа «божественною», залишаються високими духовними орієнтирами людства. Кожна нова епоха культури, приносячи з собою Інший світогляд, інше знання, інші цінності, незмінно зверталася до творчості Данте як до абсолютного зразка і джерела духовної наснаги.
Народився Данте в дворянській сім'ї, яка належала до партії гвельфів, однієї з найбільш впливових флорентійських політичних партій. Вона виражала інтереси міської буржуазії й орієнтувалася на папу. Другою впливовою партією була партія гібелінів, яка захищала інтереси феодалів і орієнтувалася на імператора. Оскільки Флоренція на той чає була найбільш розвинутим і найбагатшим містом роздробленої Італії, то саме тут відбувалась запекла боротьба між буржуазією, що поступово набирала силу, і прибічниками феодального суспільства.
Партія гібелінів була на боці імператора Священної Римської імперії, якого вже декілька сторіч вибирали з числа німецьких королів. Наприкінці XIII в. флорентійські гвельфи, що остаточно вигнали з міста гібелінів, у свою чергу розкололися на дві партії, «Чорні» і «Білі»: «Білі» відстоювали незалежність комуни від папської курії, а «Чорні» були прихильниками папи. Ніякої керівної ідеї за цим розколом вже не виявилося. Це була сутичка не патріотів і ідеологів, а хижаків і честолюбців. Данте ясніше, ніж хто-небудь інший, бачив і шляхетність, і ницість політики, усвідомлював і її благу необхідність, і її ганебну неправедність. Ця ясність свідомості накладає на його образ і долю виразний трагічний колорит.
У житті Данте є два лейтмотиви, дві основоположні реальності — політика і література. До певного моменту ніяких зближень, ніяких стиків між ними не виникає: Данте-поет і Данте-громадський діяч — це ніби дві різні людини, не знайомі один з одним.
Данте з молодих років брав участь у політичній боротьбі на боці гвельфів, що вплинуло на формування його активної та діяльної натури. В той же час, навчаючись юриспруденції в Болонському університеті, Данте захоплюється поезією. Особливий вплив на нього здійснює школа «солодкого нового стилю», засновником якої був викладач літератури Болонського університету Гвідо Гвініцеллі. Саме його Данте називав своїм учителем і батьком. Лірика школи «солодкого нового стилю» поєднувала в собі досвід провансальської лицарської поезії з її витонченим культом служіння Дамі й традиції сицилійської поезії, насиченої роздумами та філософським спогляданням краси.
Ранні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна станца), об'єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою «Нове життя» (Vita nuova). Твори цієї збірки несуть в собі всі елементи «солодкого нового стилю» — філософічність, риторичність, містичну символіку та витонченість форми. Але разом з тим збірка стає і першим здобутком нової Ренесанської літератури — справжнім гімном життю і любові. Данте не тільки знається на поезії, а й, будучи людиною твердого характеру й сильних пристрастей, людиною з розвиненою громадянською свідомістю, стає помітною політичною постаттю. До влади у Флоренції приходять гвельфи, і у 1300 році Данте обирається одним із семи членів колегії пріорів, яка правила міською комуною. Однак в умовах загострення суспільної боротьби єдність гвельфської партії тривала недовго.
За допомогою папської влади «чорні» гвельфи розгромили «білих» і почали над ними розправу. Будинок Данте зруйнували, а самого його засудили до спалення. Рятуючи життя, Данте у 1302 році покидає Флоренцію, до якої так і не зможе більше повернутись. Перші роки вигнання він живе надією на поразку «чорних», намагається встановити зв'язки з гібелінами, але, швидко зневірившись в них, проголошує, що віднині він сам «собою творить партію». Залишаючись прибічником єдиної Італії, Данте покладає надії на германського імператора Генріха VII, який невдовзі вмирає.
У вигнанні поет повною мірою пізнає, яким «гірким буває чужий хліб і як важко підніматись чужими сходами».
Флоренція пропонує Данте повернутись до рідного міста за умови виконання принизливого обряду покаяння, від чого Данте рішуче відмовляється. У 1315 році флорентійська сеньйорія знову засуджує його до смертної кари, і Данте назавжди втрачає надію на повернення до Флоренції, але не припиняє своєї суспільно-політичної діяльності за Італію без міжусобних війн і без папської влади.
Не припиняє він і літературної діяльності. У його творчості періоду вигнання з'являються нові риси, зокрема пристрасний дидактизм. Данте виступає як філософ і мислитель, керований бажанням вчити людей, відкривати їм світ істини, сприяти своїми творами моральному поліпшенню світу.
